Размах, конечно, поражает, но не так, чтобы от всей души - особенно, если наблюдать его с изнанки прущего изо всех дыр пафоса и показной роскоши. Здесь, на террасе с видом на пролив и выхолощенные ебла хозяев жизни, я имею эту честь во всем ее многообразии - хотя исходя из контекста, я, пожалуй, предпочел бы иметь ее в рот и вообще никогда не слышать об отеле с названием в стиле влажных снов империалиста - но тот, кто три с хером часа разносил скучающим снобам закуски из дохлых улиток и соплей с лимоном, в цирке не смеется.
Перед внутренним взором, старательно прикрытым дырявым забором окклюменции, почему-то всплывают лица моих старших коллег по клубу веселых и находчивых борцов с системой. Разведаете обстановку, говорили они, будет весело, говорили они, работа с людьми и на свежем воздухе, все, как ты любишь, Кит. Наверное, я мог бы ответить им, что не слишком-то доверяю словестным конструкциям, в которых слово "любишь" соседствует со словом "работа" настолько близко, но с приказами, как известно, не спорят - и вот я уже копаюсь в чужих головах на этом празднике жизни имени дискриминации и супремасизма, предварительно распихав таблетки аспирина по карманам своего клоунского прикида. Впрочем, все не так плохо - как минимум жрать всю эту хуйню с подноса приходится не мне.
Кстати о хуйне.

Я изображаю лицом блаженную гримасу и выруливаю на энный круг по террасе, лавируя между разнокалиберными группками снулых мажоров - не желаете ли еще этих чудесных устриц, сэр, они идеально сочетаются с вашим лицом, от их вида тоже хочется блевануть. Рука с подносом постепенно наливается свинцом, идиотского кроя официантский пиджачок трет под мышками, закуски не убывают, с Ла-Манша тянет сыростью и рыбой. На меня смотрят, как на пустое место - впрочем, судя по настроениям некоторых гигантов мысли, спасибо, что не пиздят ногами. Больше никаких компроментирующих идей в воздухе не витает - все здесь в основном по классике смолтолка и прекрасным погодам в эту пору суток - так что я беру на карандашик самых ебанутых и отчаливаю в свой угол, дабы прикинуться ветошью и не отсвечивать ближайшие пять минут заслуженного перерыва. Первые три из них проходят спокойно - зато примерно на четвертой все громко и уверенно наебывается на ось и вечер резко перестает быть томным.
Что ж, когда боженька раздавал людям способность не влетать в неприятности с ноги каждый, сука, гребанный день, я, видимо, выходил отлить.

В холле, естественно, не протолкнуться - сто процентов понимания, ноль процентов осуждения, господа и дамы, в конце концов, когда еще маленькому винтику системы узреть министерскую шишку в естественной среде обитания. Выглядит шишка, правда, так себе - хотя что я там вижу за всеми спинами кроме лужи крови на полу - но сама идея зачет, если, конечно, не задумываться лишний раз о том, что все это будет теперь значить конкретно для меня. Эх, Уолтер чи как там тебя, сдох бы ты не в мою смену, цены б тебе не было.
Я торможу у забытого кем-то подноса с шампанским на конторке и вглядываюсь поверх голов в надежде заметить блондинистые кудри Ханны, но она умудряется найти меня первой. В нашу сторону никто не смотрит - еще бы, с такой-то конкуренцией - и мои пальцы как-то сами собой нашаривают в кармане блистер таблеток, пока вторая рука снимает бокал с верхушки импровизированной пирамиды Маслоу для тех, кто только что оказался заперт на месте преступления до выяснения обстоятельств.
- Надеюсь, они тут нормально доплачивают за переработки. Ну, здоровья погибшим,- голос срывается в нервный смешок, когда я опрокидываю в себя стопку игристого поверх кругляшка аспирина. Чужие мысли сливаются в белый шум из звуков и образов поверх гула обеспокоенных голосов. Где-то на периферии зрения выблескивает серебряной полоской тонкое лезвие. Я щурусь, пока мой мозг нехотя собирает картинку воедино, затем киваю на злополучный угол,- А я уж было почти поверил, что это досадное самоубийство. Хочешь глянуть поближе? Я - да. Нужно же как-то разнообразить эту развлекательную программу до тех пор, пока нам ее не разнообразит аврорат.

- сьогодні.
від несподіванки мене підкидає так, ніби по плечі мені зараз плеснули не долонею, а щонайменше оголеним дротом, поки мій лікоть якось сам собою примудряється безпомилково відшукати чиюсь печінку під здавлений зойк її власника. розчинна кава з вокзального кіоску у моїй вільній руці застережливо хлюпає гарячу хвильку на пластиковий борт стаканчика, але на пальці не розплескується - майстерність, як то кажуть, не проп'єш. рефлекси, мабуть, також - зігнутий навпіл морті все ще хапає ротом повітря поруч зі мною, намагаючись відсапатися, поки загрозливого виду чолов'яга у замащеному кетчупом фартусі флегматично пакує мені хотдог з подвійною гірчицею в тонну серветок. я вирішую, що сьогодні обмін привітаннями пройшов загалом непогано, та лізу за грошима в кишеню джинсів.
морті - мій названий брат ще з часів міні-дитбудинку імені двох підарасів (за покликанням, а не за орієнтацією, тому засуджуємо) - має найдебільнішу в нашому теперішньому становищі звичку раптово вигулькувати нізвідки прямісінько за чиєюсь спиною та перманентний синець мого авторства у правому підребер'ї відповідно. втім, у своє виправдання можу сказати, що життя в мене напрочуд хуйове й нерви вже не до біса. на кожного, в решті решт, не напасешся.
- десять хвилин тому було один-нуль на нашу користь,- невимушено відповідаю я чолов'язі на питання, яке він аж занадто нав'язливо крутить у голові, обмінюю кілька монет на довгоочікуваний хотдог та хапаю морті під ліктик у напрямку метро, майже фізично відчуваючи, як мені в потилицю вгвинчується погляд дуже здивованих очей, одне з яких якраз починає сіпатися,- звідки інфа?

поки ми дістаємося до "ворони та кістки" у найбільш маглівський спосіб з усіх наявних, мені встигають назвати зо два десятки імен, більша половина з яких надто всраті, щоб бути несправжніми - тож на той момент, коли морті налягає усім собою на двері пабу, я встигаю остаточно загубитися в хитросплетіннях подробиць, хто що кому та як розповів за великим секретом або пляшкою вогневіскі. зрозуміло лише одне - якщо у цьому зіпсованому телефоні ніхто відверто не лажанув, саме сьогодні та саме тут ми зможемо зробити свій перший крок у клуб анонімних революціонерів ака той самий спротив, про який не кажуть вголос у людних місцях. ну, або не зможемо. майбутнє - то взагалі річ непевна, особливо, коли у ньому мають поєднатися ваш покірний слуга та необхідність тримати серйозні щі на співбесіді.
- спершу нам треба взяти по пінті ньюкаслу,- напівчутно навчає мене морті, поки ми обоє з найзухвалішим видом постійних клієнтів цього закладу чимчикуємо до столика в кутку. насправді оця вся хєробора зі спротивом була саме моєю ідеєю - пекельні борошна, немає сечі та все таке інше; напівкровний морті тут скоріш у ролі шляхетного захисника сірих та вбогих, але - треба віддати йому належне - свою партію він грає щиро й самовіддано,- не знаю, чому саме ньюкасл, але замовляти піду я, бо...
він розводить руками, мовляв, сам розумієш, і я лише киваю, хоча іншим разом не зміг би втриматися від коментарів. не те щоб мені тут взагалі не наливали пиво, зважаючи на мої неповні сімнадцять - насправді у загальній статистиці з неправомірної купівлі алкоголю та тютюну я без проблем обійшов би вісімнадцятирічного морті з його обличчям ображеного цуценяти - просто зараз нам про всяк випадок краще не акцентувати на собі зайвої уваги. в цьому пабі мене й так надто добре знають - припустимо, лише два тижні тому я так наакцентував зайвої уваги на своїх виграшах в покер, що ледь з'їбався звідси цілим та неушкодженим, а потім ще три дні обходив четнем десятою дорогою. довше все одно не було сенсу - в наші буремні часи день рахується за рік, а гроші кінчаються й того швидше.

нарешті морті впевнено відчалює до стійки, сподіваючись здобути нам обом кодові пінти у нерівному бою, а я просто завалююся на вузький диванчик, оббитий полущеним дермантином, та привітно скалю зуби рудій офіціантці, що пробігає повз наш столик з повною тацею склянок у руках. з нею ми знайомі - якщо не сказати товаришуємо - десь із місяць (чи коли там вона взагалі знайшла цю роботу), але мені якось досі навіть в голові не стрельнуло запитати її ім'я. втім, це абсолютно взаємно - а також, мабуть, цілком виправдано з її боку, адже коли та якщо цю діру накриють аврори і спитають за весь той сумнівний контингент, що ймовірно тут засиджується, краще не знати взагалі нікого та нічого. особливо для тих з нас, хто цікавиться - хоч би й подумки - деякими організаціями, визнаними терористичними на території магічної частини святого нашого сполученого королівства, щоб її нарешті роз'їбало в порох, амінь.
до речі, що там у нас по думках?
я перемикаюся на той канал у себе в голові, де безперервно транслюються якісь упороті клаптики уявних образів, та сканую місцевість на предмет чогось цікавого. цікавого тут, авжеж, не знаходиться, проте мерзенного як завжди дохіба - та компанія за сусіднім столиком навіть не соромиться озвучувати це все вголос. я ще раз кидаю погляд у бік офіціантки, але натомість вихоплюю постать морті серед візитерів цього оплоту втрачених для порядного суспільства душ. стаканів у його руках рівно нуль.
- присягаюся, цей мудак просто мене не любить,- кидає він мені разом із невитраченними сіклями та сповзає по стільцю навпроти,- спробуй ти.
- це все через твою ідіотську краватку,- я перехоплюю монети на льоту та різко зіскакую з дивану, ледь не перекинувши на товариша наш безнадійно порожній стіл,- вона ніби кричить, що тебе доведеться виносити звідси після першого ж ковтка чого завгодно з їхнього меню. якщо це не п'ятигодинний чай, звичайно. цікаво, в них тут взагалі є чай? втім, пофіг, друже, не сци, зараз порішаю.

The flash of a spell sears the world's outlines onto my retina — and reality, white and deafening, crashes into my lungs with hot air reeking of burning wood and dittany essence. Something stings me in the shoulder, something scorches my cheek and smashes into the wall behind my ear, while I, blinking hard through the haze of smoke and lilac afterimages, catch a detached thought in the back of my mind: maybe fate’s decided to gamble on my survival after all and send me that idiot of an opponent — because only an idiot would cast a Confringo in a small room where his partner was meant to stand.
An idiot — or someone who wants me dead that badly.
Well, not me personally, perhaps, but that abstract image of his natural enemy I’m deliberately embodying right now — though it doesn’t really matter, if you look from my perspective. Because all I see from my perspective in this very moment is his figure emerging through the white veil of unsettled dust — subtle and tall, framed by the light seeping through the doorway. He’s been well trained in that fucking Ministry of his, because I hit a mental barrier in his head before I even realise I’m trying to delve into his thoughts. He doesn’t notice me — not bloody yet — because if he did, I’d hardly still be standing on my feet. I’d hardly have time to run through all the spells in my meagre arsenal and I’d hardly feel the wand’s shaft in my sweaty palm. And — more so — I’d hardly be able to lift it and say "Bombarda, motherfucker" — or something even more badass, which I’d never know, because that’s the exact moment the gunshot cracks, turning my voice into something small and insignificant.

That sound hits my ears almost physically, making me flinch and stumble. The spell, knocked aside on its way out, tears several splinters from the door frame above the hitwizard’s head, and he whirls toward me with the speed of a taut spring — wand at the ready, eyes feverish. He knows I'm trapped. I can see it in the squint of his eyes and the curve of his mouth, he wants me dead — or tortured, or kissed by a dementor, but ultimately, not existing at all. Perhaps not personally, yet it’s me on the other end of his wand — and I don’t want to be dead, or tortured, kissed by that fucking dementor, or whatever else he’s got in mind. Speaking of minds…
The barrier guarding his thoughts is weakened by a mix of triumph and hatred — seems he’s not that well trained after all — and it only takes a small push from me for his plans to peek through the tiniest crack. Just for a second — maybe even less than a second — but that’s enough to make me believe I could claw my bloody chances back. Because at the end of the day, it’s always about the choices we make — and his Expelliarmus is damn near the best possible one for me right now.
Of course, I don’t have time to cast a counter-spell — I don’t even have time to think about it, only to get out of the line of fire at best, and yet I still miss the right moment. Another red flash streaks through the air, striking me under the ribs mid-jump — and my wand, twisting from my slippery fingers, flies straight toward the hitwizard. Its further fate remains unknown — I’ve got far more pressing problems right now than worrying about where this bastard will stick it, though I do, of course, have a few suggestions. My palms and knees slam onto the glass-strewn floor with such force that the pain shoots like electric shocks up the back of my head — or maybe it’s just another gunshot from next door. I fall awkwardly to the side, landing on a pile of still-smoking wood. The open palm of the bloke buried under the boxes he’d been guarding just five minutes ago is right in front of my nose — twisted, soot-stained, and empty. His wand might be somewhere nearby, and as I scan the space around me, I can only hope it’s not broken. That’s stupid by all odds, because it’s obvious it should be broken after everything that’s happened here—shattered, burnt, and utterly useless to me.
Surprisingly, it's not.

I hear Finnigan shouting something from the hall as I try to hook my fingers around the shaft of that wand, but the meaning of his words is lost in the roar of blood pounding in my temples. The hitwizard, clearly sizing me up as the least dangerous of his opponents, turns toward the sound, sliding behind the wall in one smooth, waltz-like motion.. From my position, all I can see is the back of his head — the back of his unprotected, unaware head — and the ceiling above it, and I lift not my wand and I say "Bombarda, motherfucker" once again, this time loud and clear.
White dust hides the results of my efforts from view, the crash of collapsing concrete swallows every other sound, even long after it finally fades. I rise to my feet, coughing and staggering, and stumble toward the half-blocked exit beneath the gaping hole in the ceiling. Another time, I would certainly have appreciated the success of my spell — cast with an unfamiliar wand, out of pure desperation and the will to survive — but right now, my eyes are riveted to the motionless figure and the oily red stream spilling from a head wound, exposed by the jagged edges of shattered bone. He looks very young now, this hitwizard — maybe a couple of years older than me. We might even have crossed paths in school corridors once, I guess, but I can’t be sure, because death has already managed to make his features unrecognizable. I look at his face with sharp, a bit hedgehog-like features, covered in concrete dust like some weird kind of funeral mask, and try to feel the anger that’s become so familiar and so normal — but all I can feel is a wave of nausea rising in my throat. I wanted him dead no less than he wanted me — maybe even more — but I wanted him dead in an abstract sense, not this dead, not sprawled out in an unnatural pose, his sky-blue eyes dimming under a cloudy haze, on a face eerie familiar. This dead is too real — just as real as the sinking realization that I’ve done it with my own hands. I’d imagined this a hundred bloody times — and in my head, I always felt so proud of myself.
Now I don't feel proud at all — rather empty.

"I'm fine," I bark out, my body still shaking with adrenaline coursing through it, hoping Finnigan can’t hear my teeth chattering from afar. It’s all a lie, of course — I’m not fine, not with all the blood on my face, the high-pitched ringing in my ears, and the dead body lying at my feet — but all I can do is plaster on my usual grin, dig my wand out of the hitwizard’s pocket, and get out of this fucking room before the cracks in the ceiling, already reminiscent of branching trees, spread even further.
There’s a lot more air and light in the hall—and a lot more blood, too. I try not to look at the gaping hole in the skull of the nearest bastard and just nod toward the rubble I’ve just climbed out of.
"He's…" The next word scrapes my throat with a fresh wave of nausea, and I choke on it — but still manage to squeeze out a nervous laugh. "He's dead. Both of 'em, actually. Gravity, you heartless bitch, innit?"
It's very quiet here now — but the silence hangs over us like the Sword of Damocles. The ministerial ass-lickers could return at any second—and if we don’t get away in time, we’ll hardly be this good again. More likely, we’ll be as good as dead.
I take one last glance over my shoulder, my stomach clenching once more.
"How 'bout we set this fuckin' hole on fire before we leg it, mate? Nothin' like a bit o' insurance."
Nothing like a bit of insurance, indeed.